Незвичайна дуель
На генерала Киселева Не положу своих надежд, Он очень мил, о том ни слова, Он враг коварства и невежд; За шумным, медленным обедом Я рад сидеть его соседом, До ночи слушать рад его; Но он придворный: обещанья Ему не стоят ничего.
А.С.Пушкин, Орлову. 1819, II, 85
У тепле червневе надвечір’я 1823 року у мальовничій місцині, де колись здіймалися увись дерев’яні стіни легендарної Ладижинської фортеці, неподалік славної ріки Південний Буг, обличчями одне до одного стояли дві стрункі постаті. Першою був широкоплечий чоловік одягнений у фрачний мундир генерал-майора. Воєнна форма була рясно прикрашена золотим шиттям у формі дубових гілок. На плечах постаті красувалися розкішні еполети зі спадаючою з них грубою бахромою. Пальці генерала міцно стискали дуельний пістолет роботи Кухенрейтера, а його знервований погляд впивався у свого візаві. Друга, не менш статна фігура немовби влита в приталений сюртук без жодних знаків розрізнення, в своїй задумливій нерухомості намагалась зберігати спокій.
Два чоловіка, які стояли на відстані 16 кроків одне від одного, заздалегідь вирішили стрілятись без черги та секундантів. Перебуваючи на місцях, один із дуелянтів, той який був при повному генеральському обмундируванні заговорив російською:
-Объясните мне, Павел Дмитриевич...
Але його суперник, перебивши, сказав:
- Теперь, кажется, не время объясняться. Иван Николаевич, мы не дети и стоим уже с пистолетами в руках. Если бы вы прежде пожелали от меня объяснений, я не отказался бы удовлетворить вас.
- Ну, как вам угодно, - відповів гордий офіцер у формі часів Александра І, - будем стреляться, пока один не падает из нас.
Почавши сходитися вони зійшлися на відстань восьми кроків, та замість того аби вистрілити обоє опустили свої дуельні пістолети, вичікуючи вистрілу противника. Декілька секунд здалися нечисленним оточуючим справжньою годиною – напруженою годиною самовідданості, честі та абсолютно не природної для людини байдужості до власного життя. Прикро, але куражу, настільки притаманного вирішенню стосунків в такий витончений спосіб, чомусь не було. Ймовірно тому, що не раптово викритий адюльтер дружини котрогось з дуелянтів був приводом для сутички і не кровна помста заливала двом стрілкам очі. Можливо, куражу не відчувалося й через те, що по обличчям чоловіків було зрозуміло, що вони давно уже вийшли з легковажного віку юнацького максималізму та уже встигли понюхати пороху на полях запеклих битв.
- Что же вы не стреляете? – запитав чоловік у мундирі з темно-зеленого та тьмяно-червоного сукна.
- Ожидаю вашего выстрела, - відповідав високий франт у приталеному сюртуку.
Як не дивно, але поважний генерал з гарячковістю заперечив:
- Вы теперь не начальник мой и не можете заставить меня стрелять первым.
- В таком случае, не лучше ли будет стрелять по команде? – запитав чоловік у цивільному.
Генерал погодився і вони вистрілили по третій команді одного з очевидців цього зловісного дійства. Генерал-майор мітив в голову і куля пройшла у самої скроні суперника. Противник же, навпаки, цілив у ноги та попав у живіт.
- Je suis blessé (з фр. «Я поранений» - прим. авт.), - ледве вимовив генерал, тримаючись за своє закривавлене черево.
Тоді інший дуелянт, який залишився неушкодженим, разом з очевидцем, який відраховував секунди до пострілів, підбігли до нього і взяли його під руки. Поранений чоловік, пересилюючи біль навіть дійшов своїм ходом до найближчої корчми, але коли з містечка прилетів лікар, який оглянув чоловіка та лише розвів руками, усі надії зникли як роса на сонці. Рана виявилася смертельною і генерал-майор, який до останнього свого подиху залишався при свідомості, зізнавався своєму кривднику в тому, що зовсім не хотів викликати його на дуель. Він щиро запевняв противника, який вийшов з двобою переможцем, у тому, що якби не підбурення з боку інших офіцерів, то він би не викликав його на поєдинок, а шукав би справедливості в государя. Благородна людина, яка на смертному одрі так довірливо вселяла у співрозмовника віру в свою доброзичливість, померла о п’ятій годині ранку…
Щойно змальована мною моторошна сцена дуелі була буденністю в першій третині ХІХ ст. в Російській імперії. Суто теоретично, дуель представляла собою домовлений бій між двома особами будь-якою смертоносною зброєю для задоволення чиєїсь зганьбленої честі. Класична дуель, стала одним із тих виняткових запозичень російського народу у французів (наряду хіба що з балетом), які дуже швидко стали національними особливостями. Ризиковану аристократичну забаву безрезультатно намагалися викоренити і Петро І, який наказував вішати дуелянтів (навіть якщо один із них уже був убитий) і Катерина ІІ, яка посилала юнаків з гарячими серцями і головами дещо остудити їх до Сибіру.
На російських дуелях стрілялися персонажі видатних поетів (Євгеній Онєгін, Петро Гріньов та Григорій Печорін); від них же гинули їхні «літературні батьки» (О.С.Пушкін та М.Ю.Лєрмонтов). Не дивлячись на те, що російська література доби романтизму рясніла сценами помсти за вражену образою честь, вищеописаний уривок не є списаним з жодного вигаданого роману, яким свого часу зачитувалося дворянство. Уся ця історія відбулася насправді 24 червня 1823 року. Декораціями до цього печального життєвого спектаклю дійсно послужила стародавня земля над Південним Бугом, де за словами відомого історика Юхима Йосиповича Сецинського, в 60-их роках ХІХ ст. було ще помітно залишки укріплень – воріт та башти знаного колись Ладижинського граду.
Опис даної дуелі перейнято зі сторінок доволі цікавих мемуарів російського декабриста Миколи Васильовича Басаргіна (1800-1861), який свого часу служив у наших краях. Басаргін походив з дворян Володимирської губернії. Після того, як Микола Васильович здобув непогану освіту вдома він вирішив пов’язати своє життя з ратною справою. По закінченню Московського навчального закладу для колонвожатих та нетривалого періоду викладання математики у стінах своєї альма-матер, Микола Васильович був відкомандирований у Тульчин. За відмінне служіння на благо Батьківщини парубок швидко отримав спочатку підпоручика, а потім і поручика. Невдовзі Басаргіна перевели в 31-ий єгерський полк та призначили ад’ютантом начальника штаба 2-ої армії - Павла Дмитровича Кисельова.
А тепер, після ознайомлення з першим джерелом нашого оповідання, ми переходимо до висмикування першої ниточки з заплутаного клубка людських доль… Павло Дмитрович Кисельов і є одним із наших дуелянтів. Улюбленець долі, він побачив світ 8 січня 1788 року у Москві. Павло Дмитрович походив зі старовинної дворянської сім'ї. Здобувши гарну військову освіту Кисєльов потрапив у Кавалергардський полк, головною метою якого була охорона імператора. За час війни з Наполеоном він зробив собі ім’я та почав вибудовувати свою приголомшливу кар’єру. Лише під час Вітчизняної війни 1812 року взяв участь у 26 битвах із французами. Відмітившись у баталії під Бородіно, Кисельов став ад’ютантом видатного бойового генерала М.А.Мілорадовича. Протягом закордонних походів російської армії 1814-1815 рр., уже в чині флігель-ад’ютанта, виконував ряд важливих доручень імператора Олександра І, який, до речі, невдовзі завітає до нашого міста 1825 року. У 1815 року П.Д.Кисельов брав участь навіть у церемонії заручин великого князя Миколи Павловича (у майбутньому царя Миколи І) з прусською принцесою Шарлоттою у Берліні, після чого у Павла Дмитровича з Миколою Павловичем Романовим склалися товариські відносини. У 1819 року Кисельов стає начальником штабу 2 – ої армії, який на той час дислокувався у сусідньому від нас містечку Тульчин.
Павло Дмитрович Кисельов одразу ж зарекомендував себе як умілий організатор, який реалізував цілий ряд нововведень, у тому числі з пом’якшення тілесного покарання військовослужбовців. Під проводом Кисельова служили майбутні декабристи П.Пестель, О.Юшневський, П.Бурцев, молоді князі С.П.Трубецькой та С.Г.Волконський та той таки Микола Васильович Басаргін. Кисельов встановив у штабі армії дружну та творчу атмосферу, тому декабристи «Південного товариства» свого часу навіть задумувалися увести його до складу післяреволюційного Тимчасового уряду. Зокрема за це, а також за неприкриті переконання щодо необхідності звільнення селян від кріпацької залежності, Павлу Дмитровичу надалі ще не раз будуть закидати зв’язки з декабристами від яких, наш герой-дуелянт потім буде несамовито відхрещуватись.
Логічним запитанням, що може виникнути після такого тривалого біографічного нарису цієї непересічної людини,може стати: «Так яку ж роль підготувала примхлива пані Фортуна П.Д.Кисельову у цій кривавій дуелі?»
І справді ким, на вашу думку, дорогі читачі, під час цієї колотнечі був цей славний офіцер?
Мабуть, найкмітливіші із вас, швиденько зауважать, що один із дуелянтів був при генеральській формі, а раз так, значить він і є П.Д.Кисельов. А ось і ні! Кисельов приїхав на дуель без уніформи, вирішивши нап'ялити на себе модний редінгот. Безумовно, інший дуелянт теж не був простою пташкою, адже, погодьтеся, любі друзі, що навряд чи б якась розсудлива людина вирішила викрасти у якогось генерала мундир, для того аби наклобучити його на себе у, можливо, останній день свого життя. Окрім того, у Росії зразка першої половини ХІХ століття нижчі чини дуже рідко викликали начальство на дуелі.
А зараз ми підійшли до моменту, коли ми потягнемо за наступну ниточки, яка сповістить нам ім'я убитого Кисельовим іншого стрілка та розкриє нам причину його смерті.
Ім’я другого дуелянта було Іван Миколайович Мордвинов. Як не дивно, але і Мордвинов теж був генералом. Ще незадовго до дуелі він обіймав високий пост бригадного командира. Причиною сварки, яка призвела до трагедії, була, на перший погляд пересічна позаштатна ситуація, якими кишіло і продовжує кишіти до цих пір армійське життя.
Діло трапилося напередодні в Одеському піхотному полку 2-ї армії. На той час цим підрозділом командував такий собі підполковник Ярошевицький, людина вкрай зухвала, зла та неосвічена. Ніхто в полку – від штаб-офіцерів до рядових, не міг спокійно переносити насмішок та грубостей зі сторони свого командира. Увесь полк люто зненавидів Ярошевицького. Для того аби помститися йому, було вирішено кинути між собою жереб, і той, на кого він упав би, мав, нарешті, поставити офіцера-вискочку на його законне місце. Зібравшись докупи, офіцери кинули жереб. Незворушна доля обрала на погибель одного із молодих офіцерів - штабс-капітана Рубановського. На другий день після армійської лотереї було призначено дивізійний огляд. Рано вранці, коли війська шикувались на плацу, до одного з флангів на доглянутому красені-коні прискакав дивізійний командир генерал-лейтенант Корнілов. Генерал-лейтенант мав на меті оглянути війська. В рядах Одеського полку, що стояв четвертим від цього флангу занадто вільно себе почував штабс-капітан Рубановський, який пам’ятаючи про свій намір дозволив собі навіть розмовляти. Ярошевицький, помітивши це, підскочив до нього і почав його лаяти. Тоді Рубановський вийшов з лав, кинув долілиць свою шпагу, стягнув свого тирана з коня і побив його так, що довгий час на обличчі у командира полка Ярошевицького залишались гематоми. Офіцери і солдати, що стояли в строю, за звичаями тих часів не мали права покинути шеренгу до того часу, поки команди на це не дав би дивізійний командир. Лише коли з флангу прискакав Корнілов було віддано наказ схопити Рубановського.
Зрозуміло, що ця справа незабаром набула розголосу і дійшла до слідства. Від слідства було приховано, що майже все офіцерство брало участь у змові проти свого полкового командира. Ясно і те, що «цапом-відбувайлом», який один поніс відповідальність за свої вчинки був Рубановський, якого розжалували і заслали на примусові роботи до Сибіру. Не дивлячись на те, що винний поніс своє покарання і офіційно справа була закрита, генералу Кисельову, який тоді був начальником штабу з приватних джерел стало відомо про те, що бригадний командир - генерал Мордвинов знав про заколот офіцерів Одеського піхотного полку і нічого не сказав. Замість того, щоб заздалегідь прийняти заходи, по уникненню або хоча б пом’якшенню можливої критичної ситуації Мордвинов покинув намет у своїй бригаді (війська стояли табором) та помандрував до іншої бригади.
П.Д.Кисельов, який особисто був знайомий з Мордвиновим, настільки розгнівався на свого товариша по службі, що навіть клопотав начальству про те, щоб його видалили від командування бригадою. Скоро Мордвинов таки позбувся власної бригади і отримав наказ перебувати при дивізійному командирі іншої дивізії.
На цьому справа могла бути вичерпаною, але вороги Кисельова, яких він мав вдосталь (у тому числі корпусний командир генерал Рудзевич, який заздрив його карколомній кар’єрі), налаштували Мордвинова задовольнити поклик свого мстивого серця. За цим Іван Мордвинов прийшов, щоправда через півроку. Від Кисельова він вимагав відповіді за нанесену йому образу. Зважаючи на те, що оптимальним методом розв’язання усіх конфліктів у середовищі російських офіцерів тоді вважалась дуель, було вирішено не мудрувати над іншими ймовірними шляхами примирення.
Місцем для дуелі було обрано наше містечко, яке було неподалік Тульчина, та в якому поєдинок міг пройти без зайвого розголосу. Перед тим, як поїхати на місце призначення, П.Д.Кисельов показав М.Басаргіну та ще декільком близьким офіцерам свою переписку з І.Мордвиновим, а також останній лист у якому від начальника штабу 2-ої армії вимагалося прибути в Ладижин цього ж дня.
За обідом П.Д.Кисельов сказав найближчому оточенню, що йому потрібно з’їздити в село Клебань, для того аби пожурити тамтешніх офіцерів російської армії. Така обмовка генерала була дуже доречною, адже на вечір у домі Кисельових був намічений черговий світський раут. Перед виїздом, як завжди люб’язний Кисельов замкнувся у власному кабінеті привів у порядок свої особисті та службові справи, попрощався з дружиною, яка ні про що навіть не здогадувалася.
Екіпаж П.Д.Кисельова приїхав у Ладижин о шостій годині пополудні та зупинився у місцевій корчмі. Один із офіцерів, який приїхав разом з генералом відправився до Мордвинова, який уже чекав на них.
Далі на ладижинській землі була розіграна звична для тих часів сцена дуелі на пістолетах. Єдиною незвичністю, яка вражає до цих пір, був ранг її учасників. У історії російських дуелей немає жодних документальних підтверджень, що колись, коли завгодно у іншому місці відбувалася аналогічна дуель між двома генералами. Про її результат ви уже знаєте…
Але на цьому наша історія не закінчується. Якби ми могли в той теплий вечір 24 червня 1823 року перенестися з мальовничих полів нашого міста до величного палацу Потоцьких у Тульчині ми обов’язково б стали свідками розкішного балу, на якому був присутній увесь бомонд офіцерства 2-ої армії зі своїми дружинами. Гриміла музика, а чепурні пари виконували на паркеті різку мазурку та м’який па-де-грасс. Здавалося всюди панував дух безтурботності. Але серед лиць молодих людей, задоволенних життям, розпашілих у своїй веселості, явно виділялося одне дуже стурбоване жіноче обличчя. Від нього віяло не лише тривогою, але й вражаючими кожного благородністю та аристократизмом. Це була ще зовсім молода (лишень 23-річна…) дружина Павла Дмитровича – Софія Станіславівна.
По чоловіку вона була Кисельова, але її дівоче прізвище «Потоцька» для нашого читача буде куди більш красномовним. Дружина нашого генерала була донькою славетних «тульчинських» батьків – польського магната Станіслава Щенсного Потоцького та знаменитої авантюристки графині Софії Констянтинівни Потоцької. Саме так, це її матері казково багатий граф збудував міфічний парк, який і був названий її ім’ям. Це її батьків історію кохання оспівують та поетизують екскурсоводи «Софіївки»… Щоправда, не завжди в бочці меду романтики від уманських гідів, знаходиться місце для невеликої ложки дьогтю. Чомусь в розлогих історіях про любов «прекрасної фанаріотки» (як Софію охрестили її сучасники) та поважного графа не розповідається про подружню зраду Софії зі старшим сином Станіслава Потоцького. Не говориться також про те, що помираючи, Станіслав-Фелікс Потоцький Щенсний не побажав навіть попрощатися зі своєю «улюбленою» дружиною. Проте, мабуть, не варто строго судити екскурсоводів, які бачать минуле таким, яким вони хочуть його бачити. Легенда тим відрізняється від науки історії, що у ній все обов’язково закінчиться або дуже щасливо і красиво або моторошно і страшно.
Але повернімось до тієї Софії Потоцької, яку по-батькові величали «Станіславівна». Графиня знемагала від переживань до дванадцятої години. Близько півночі молода дружина графа Кисельова підняла тривогу. Про її хвилювання (за свого на той час ще любого чоловіка), яке починало межувати з божевіллям коротко пише М.Басаргін у своєму щоденнику: «Під'їжджаючи з Кисельовим до Тульчина, ми зустріли дружину, яка тремтіла, розпатлану і абсолютно розгублену. Вважаю зайвим описувати сцену побачення її з чоловіком».
Приїхавши до Тульчина, Кисельов одразу передав свою посаду черговому генералу та доніс про подію головнокомандувачу. Опісля генерал написав листа государеві. Черговий генерал розпочав слідство і вирішив усі клопоти з похоронами. Руку на пульсі у цієї справи тримав сам імператор Олександр І, якому ця справа і була представлена.
Безумовно, така пригода з людиною масштабу Кисельова, наробила багато розголосу в Петербурзі. Розумний, честолюбний, привабливий Кисельов у кожній компанії швидко ставав душею товариства. Усі, хто мав честь колись мати розмову з графом, відмовлялися повірити у будь-яку підлість, яку на нього наговорювали його вороги. Інша ж частина столичної еліти, що просто заздрила ще сповненому сил успішному генералу, викривала його як деспота та вбивцю. Ніхто не стояв осторонь від цієї запеклої полеміки. Цікаво, що не на жарт перейнявся новиною про порушену справу проти Кисельова його давній недруг Олександр Сергійович Пушкін…
Генерал-майор та за сумісництвом історик - Іван Петрович Ліпранді згадував яке пожвавлення викликала ця звістка у Пушкіна:
"Дуель Кисельова з Мордвиновим дуже займала його; протягом декількох багатьох днів він ні про що інше не говорив, випитуючи думки у інших: на чиїй стороні більше честі, хто проявив більше самовідданості і т.п.? Він вважав кращим вчинок І. М. Мордвинова як бригадного командира, який викликав начальника Головного штабу, фаворита государя. Думки були розділені. Я був за Кисельова; мої доводи були недійсними, М. С. Алексєєв також розділяв мою думку, але Пушкін залишився при своїй, приписуючи Алексєєву симпатію до Кисельова, з домом якого він був близький. Пушкін не переносив, як він казав, "образливою люб'язності тимчасового правителя, для якого немає нічого священного", і пророкував Алексєєву розчарування у своєму ідолі ... " Таку неприязнь класика російської літератури до улюбленця долі Кисельова легко пояснити.
Загально відомим є факт, що Павло Дмитрович Кисельов, який приятелював з усім цвітом російського суспільства тих часів, зустрічався з Пушкіним не один раз. Достеменно відомо також те, що з безсмертним класиком російської поезії ще до заміжжя товаришувала Софія Потоцька-молодша. Ймовірно, що красуня Софія, яка почала виїжджати на петербурзькі бали в 17-річному віці в зимній сезон 1818-1819 років, на одному із таких танцювальних вечорів познайомилася з двадцятирічним юнаком Олександром Пушкіним. Ще вчорашній ліцеїст, але уже перший з російських поетів, Пушкін ще тоді був поціновувачем жіночої вроди, а тому не міг не звернути увагу на прекрасну незнайомку. Самовдоволений поет, який уже починав грітися у перших променях слави від своїх дебютних віршів, надіявся, що поетична душа молодої красуні обов’язково зацікавиться якщо не ним самим, то принаймні його творчістю. Але дівчина, яку зі всіх сторін наперебій домагалися услужливі кавалери не звернула належної уваги на молодого генія. Тоді Пушкін вирішив узяти ініціативу у свої руки і на одному з балів пішов знайомитися ближче з дівчиною сам. Молоді люди знайшли багато спільного, але як говорять зараз «хімії» у дівчини до юнака не виникло. Душу дівчини уже на той час полонив інший чоловік, який з 1817 року був постійним гостем дому молодої графині. Цим чоловіком і був наш старий знайомий – один із найблискучіших офіцерів гвардії Павло Дмитрович Кисельов. Джентльмен зі зразковими манерами та героїчним минулим, про якого писали що він був «гордий, честолюбний, нетерплячий, живий і пристрасний», кожне слово якого уважно слухали, а жестами просто захоплювалися, здавався куди більш достойною партією аніж молодий поет. До того ж офіцер, який «з прекрасною зовнішністю» поєднував «світське поводження» був «наймоднішим гостем» між усіма вельможами і у світському товаристві неодмінно надавав знаки уваги Софії Станіславівні Потоцькій. Не дивно, що за короткий проміжок часу дівчина по вуха закохалася у офіцера та не могла навіть думати ні про які почуття до когось іншого. Ані гарячі листи Пушкіна, ані його усні зізнання, не змогли знайти відповіді, або хоча б відлуння у серці аристократки. Фіаско Пушкіна в повній мірі доходить свого апогею 1821 року, коли після весілля пари – Потоцької та Кисельова, останні надії на щастя зі своєю обраницею вичерпалися. Тепер, після опису ліричних переплетінь доль видатних представників свого покоління, можна зрозуміти неприязнь великого поета до світського лева генерала Кисельова.
Можливо кохання, яке сам класик називає «нерозділеним», а можливо уражене гіркою амурною поразкою самолюбство на деякий час і вибило поета з колії, але як стверджує народна мудрість: «Немає лиха без добра»… Після душевної драми, затьмарений любовними переживаннями мозок поета починає виливати свій розпач на папір. Період духовних мук та страждань в житті Пушкіна, невдовзі подарує російській літературі цілу низку незабутніх римованих стрічок, серед яких окремої уваги заслуговують рядки однієї безсмертної поеми...
Сюжет для цієї поеми – поеми «Бахчисарайський фонтан» автору підказала Софія Станіславівна Потоцька. Юна леді, яка потім отримала усім відому Масандру в спадок від батьків, була змалку закохана у сонячний півострів Крим. Розкішні вілли упереміш з пам’ятками ханської старовини, живописна місцевість та тепле літнє море захоплювали її. Особливим місцем у всьому Криму була столиця Гіреїв Бахчисарай. Ханський палац Бахчисарая викликав непомірний інтерес у дівчини не лише через колоритну східну архітектуру та свої зелені сади. В цьому історичному місці ще зовсім юна панянка почула чарівну легенду про одну з представниць свого прославленого роду – Марію Потоцьку. Марія – напівлегендарна особистість, була полонянкою гарему кримського повелителя Кезим-Гірея. Легенду про нещасну наложницю-християнку, яку кримський хан любив більше всього на світі і яка пожертвувала своїм життям заради щастя колишньої першої дружини хана Зареми, Софія Станіславівна Потоцька передала своєму товаришеві поету. Щоправда, невідомо коли точно польська графиня передала Пушкіну свою улюблену легенду. Відомий радянський літературознавець Леонід Петрович Гроссман (1888—1965) переконаний, що це трапилося десь у 18-19 роках ХІХ віку. Якби там не було, але найромантичнішу та найбільш «байронічну» з усіх своїх південних поем О.С.Пушкін писав протягом 1821-1823 років.
До речі за легендою, меморіальний водомет, який був покликаний виражати скорботу вбитого горем хана, «фонтаном сліз» охрестили саме польські полонянки. Образ невтішного мармурового пам’ятника, що символізував людський розпач, Олександр Сергійович Пушкін на завжди увічнив у своїх рядках:
И в память горестной Марии Воздвигнул мраморный фонтан, В углу дворца уединенный. Над ним крестом осенена Магометанская луна Есть надпись: едкими годами Еще не сгладилась она. За чуждыми ее чертами Журчит во мраморе вода И каплет хладными слезами, Не умолкая никогда. Так плачет мать во дни печали О сыне, падшем на войне. Младые девы в той стране Преданье старины узнали, И мрачный памятник оне Фонтаном слез именовали.