Маленьке місто на тлі великих подій історична міні-вистава в трьох діях
А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила!
Тарас Шевченко “І мертвим, і живим…”, 1845
Дійові особи:
О. В. Суворов Т. Костюшко С. А. Понятовський Катерина ІІ С. Потоцький
Передмова
У житті кожного великого народу рано чи пізно обов’язково наступає момент, коли право на своє існування потрібно відстоювати зі зброєю в руках. Таких моментів в історії нашої Батьківщини можна нарахувати величезну кількість, але у цій незвичайній за формою статті, йтиметься не про звитяги української зброї. Сьогодні, мені хочеться поділитися з читачами історією про драматичні події в житті сусіднього народу. Доба кінця ХVІІ ст. – це епоха поділів Польщі, які багато в чому на декілька століть вперед, визначили історію і нашого регіону. Цікаво, що як зі сторони Речі Посполитої, яка відчайдушно оборонялася, так і зі сторони тих, хто жадав її швидкої загибелі, в цей час з’явились приклади безпрецедентної хоробрості та щирого патріотизму. Проте, самого лише героїзму зазвичай бракує у боротьбі проти уміння та сили. Так, наприклад, і національному герою Польщі Тадеушу Костюшко годі було тягатися з воєнним генієм Олександра Васильовича Суворова, який, як це стає зрозуміло з назви, мабуть, мав якесь відношення і до нашого рідного міста. Ну що ж, якщо ви готові вияснити, яке саме відношення великий стратег мав до Ладижина, тоді нам якраз пора починати нашу «історичну міні-виставу»!
ДІЯ І. Дорогами великого полководця…
Ім’я видатного російського полководця Олександра Васильовича Суворова (1729 - 1800), який за всю свою воєнну кар’єру не потерпів жодної поразки, мабуть, відоме всім. Ще більш знайомим воно має бути нашим землякам. Волею долі на Вінниччині воєначальнику довелося бувати часто. Бував він і у Вінниці, і у Немирові. В 1796 - 1797 роках у Тульчині знаходилася штаб квартира О. В. Суворова, на той час командуючого російською Південно-Західною армією. Тоді фельдмаршал оселився у розкішному палаці Потоцьких, проте, його обов’язковою вимогою було аби дорогі та ексклюзивні меблі його невеликих апартаментів були замінені на «солдатські». Так тапчан, вимощений соломою і застелений солдатським плащем став ліжком стратега, а дерев’яний обрубок почав слугувати йому кріслом. За спогадами сучасників, Суворов любив гуляти у місцевому парку “Хороше”, де він часто обмірковував свої плани та майбутню книгу. До речі, хрестоматійний пам’ятник російської воєнної думки – книгу «Наука перемагати» полководець написав теж перебуваючи на Поділлі. Про славний час перебування Суворова у Тульчині нагадує прекрасний пам’ятник, споруджений 1954 року. Біля Тульчину, коло сіл Тиманівки, Нестерварки, Кинашева і Дранки, до цих пір збереглися рештки земляних укріплень, де Суворов проводив навчання російських вояків. У центрі села Тиманівки стоїть кам’яний будинок великого полководця, в якому зараз функціонує музей. І донині люди влітку тамують спрагу прохолодною водою з трьох криниць біля села, викопаних колись за вказівкою полководця. Після детальної розповіді про слід великого полководця у славному минулому Вінницької області, може виникнути наступне логічне запитання: «А чи бував генералісимус у нашому містечку?». Справді, чи є історичні джерела, що свідчать про перебування О.В. Суворова у нашому місті? Забігаючи наперед, скажу, що є. Але не відкриватиму свій козир одразу, адже для того, аби осягнути будь-яке історичне джерело потрібно його опрацювати. Так і нам з вами, дорогі читачі, щоб зрозуміти, яка нелегка занесла сюди славетного воєначальника, потрібно буде дещо глибше зануритися в історію Польщі. Тому наберіться кисню та терпіння, ми занурюємось.
ДІЯ ІІ. Останній шанс великої держави
Уже в першій половині ХVIII ст. колись могутня Польсько-Литовська держава повільно, але впевнено втрачала своє вагоме політичне значення в Європі та ставала полем боротьби інтересів іноземних держав. В середині цього ж століття Польща починає позбуватись своєї суверенності і стає все в більшій мірі залежати від російських імператорів. Для того, аби врятувати себе від натиску Пруссії поляки опираються на підтримку Росії, яка дуже швидко почала диктувати свої умови польській владі. Останньою краплею, що переповнила чашу гніву поляків, стало зрівняння в правах католицького та православного населення. Для захисту внутрішньої та зовнішньої самостійності Польщі у недалекому від нас м. Бар була створена конфедерація польської шляхти, яка боролася одночасно і проти Росії, і проти короля Станіслава Августа Понятовського (1764 - 1795) і проти повсталих українських селян. Розгром барської конфедерації зіграв злий жарт у долі Польщі та прискорив її поділ у 1772 році. Прусське королівство, Австрійська і Російська імперії одночасно увійшли до Польщі та зайняли області, поділені між ними завчасно, Для того, аби вивести Польщу зі стану хронічної анархії, не допустити подальшого розподілу територій та зміцнити державу, польський король зважується на реформи. Після прийняття 3 травня 1791 року нової конституції, останнім королем Речі Посполитої і фаворитом російської імператриці Катерини ІІ – Станіславом Понятовським, було скасоване горезвісне «не позволям» - право кожного шляхтича за своїм бажанням заблокувати роботу сейму. Такі запізнілі заходи викликали протидію розрізненої шляхти, яка хутко об’єдналася в Торговицьку конференцію (від назви селища в сучасній Кіровоградській області). Сторону цієї конфедерації прийняла і Катерина ІІ, в інтересах якої не значилася сильна Польща, а швидкоплинний роман з графом Понятовським (який до речі, і зробив його королем) був у далекому минулому. Сформувалося два табори прихильників і противників відміни «liberum veto» - привілею, який дозволяв навіть збіднілому шляхтичу, накласти заборону на будь-яке з ухвалених рішень. Останні, ідейним натхненником яких, до речі, був тульчинський граф та засновник «Софіївки» Станіслав Потоцький, намагаючись відстояти свої віковічні права навіть не розуміли, що в своєму короткозорому засліпленні вони лише грають на руку ворогам Польщі. Королівська влада фактично припинила своє існування, а за проханням конфедератів російські війська зайняли Правобережжя. Так розпочалася російсько-польська війна 1792 року. Російські збройні формування мали значну перевагу у чисельності війська. Коронна польська армія була значно меншою, постійно відступаючи, лише час від часу вона давала бій наздоганяючим її російськими дивізіям. Слідом за ними перемішувалася і шляхетська конфедерація, яка протягом червня відкрила свої відділення в усіх великих містах Правобережжя. Проте, діяльність Торговицької конфедерації контролювала царська адміністрація, а якоїсь реальної військової сили вона не несла. Більше того, під час війни конфедерати зосередилися на грабежі власності політичних опонентів. Незважаючи на те, що польське військо могло успішно опиратися агресору, польський король Станіслав Август втратив бажання боротися і зробив крок на зустріч конфедератам. Понятовський був змушений підкоритися їхнім вимогам та укласти з росіянами перемир’я. Стара конституція була відновлена, столиця місто Варшава та ряд інших крупних міст були зайняті російськими військами, а послаблена польська армія була відчутно урізана. Але ще серйозніші наслідки несла поразка у війні для політичного становища країни. Нетривала війна закінчилася уже другим за ліком поділом Речі Посполитої 1793 року між Пруссією та Росією, за результатом якої , усе Правобережжя (і в тому числі і наше місто) перейшло під владу Російської імперії. Зрозуміло, що в такій скруті ображена та пошматована Польща нагадувала порохову бочку, яка от-от вибухне від найменшої іскри. Такою іскрою стала постать великого сина Польщі Тадеуша Костюшко, який саме в цей час повернувся з Європи. У розрахунку на підтримку Франції він підняв повстання в березні 1794 року. «Начальник повстання», як його називали поляки, випустив патріотичні відозви до громадян та блискавично зібрав велику армію. Під командуванням Костюшко, у квітні повстанці здобули перемогу над царськими військами під Рацлавицями, звільнили столицю та м. Вільно (тепер Вільнюс). Облога Варшави спільною російсько-прусською армією, яка мала місце потім, закінчилася невдачею значною мірою завдяки умілому керівництву обороною з боку Костюшка. Повстанці не зупиняються на досягнутому і 7 травня Костюшко видає Поланецький універсал, в якому селянам-бунтарям обіцялося особисте звільнення і зменшення повинностей. Здавалося, що Річ Посполита перебуває за крок від відновлення своїх колишніх кордонів та могутності. Можливо б, усе це могло справдитися, якби не одне «але»… Таким «але» був Олександр Васильович Суворов.
ДІЯ ІІІ. Мовою історичного документа
Взагалі заслуженого генерала, який недавно дивував Європу ратними подвигами у боях із турками, ця війна мала обійти стороною. Однак, бойові дії йшли мляво і сама війна не надто балувала росіян перемогами. Суворов висміював будь-які дії командування, гучно проголошуючи, що закінчив би війну за 40 днів. 1794 року зневірена Катерина ІІ вирішила направити його проти повстанців. Імператриця любила повторювати придворним: «Я посилаю до Польщі дві армії: одну армію, а іншу Суворова!». З невеликим загоном генерал пройшов від Дністра до Бугу, здолавши 560 верст лише за 20 днів. По дорозі від приєднав до себе ще декілька російських загонів. Шлях великого полководця пролягав через багато сіл та містечок Поділля та Брацлавщини, в тому числі і наше. Поспішаю привести доказ:
1794 г. мая 2. – РАПОРТ А.В. СУВОРОВА П.А. РУМЯНЦЕВУ О ДАЛЬНЕЙШЕМ ДВИЖЕНИИ И ДЕЙСТВИИ ВОЙСК
На ночлеге при дер. Четвертеновка близ Лодыжина
Завтра с войсками второй части буду я следовать чрез Ладыжин за Буг к Титиеву, где к выполнению всевысочайшей ее императорского величества воли располагаюсь притупить 2-го числа июня, что самое учинено будет и в протчих частях без малейшего потеряния времени, как я ныне же о сем уведомляю господина генерал-аншефа и кавалера графа Ивана Петровича Салтыкова. О чем вашому сиятельству имею честь донести.
Генерал граф Александр Суворов-Рымникский
Для того аби не стомлювати вас і не перевантажувати інформацією, якої і так було забагато, коротко розповім, що було далі. Здобувши швидкі перемоги, оволодівши Брестом, О.В. Суворов почав очікувати прибуття додаткових військ. Щоб не марнувати час – зайнявся тренуванням вояків. Варто відмітити, що війна у Польщі відрізнялася великою своєрідністю. В російських полках була досить велика кількість поляків, котрі передавали повстанцям плани свого командування. Суворов як завжди знайшов оригінальний вихід з цієї ситуації. Посеред ночі він схоплювався з ліжка, вибігав у двір, обливався холодною водою, а потім плескав у долоні і кричав ніби півень. Такі дії полководця були умовним знаком, який означав, що потрібно негайно вставати і готуватися до походу. Такий прийом позбавив генерала від необхідності віддавати накази, про зміст яких, одразу дізнавалися польські розвідники. Одразу зрозумівши всю небезпеку, яка загрожувала повстанцям та Польщі, головнокомандуючий армії бунтарів Костюшко вирішив не ризикувати та не нападати на грізного супротивника. Головний удар було вирішено нанести по бойовим позиціям іншого генерала – Ферзена, який зі своєю армією йшов для того, щоб об’єднатися з вояками Суворова. 28 вересня поляки напали на військо Ферзена та зазнали нищівної поразки Самого «начальника повстання» було поранено та взято в полон. Але на цьому обезголовлене повстання не закінчилося. Всі боєздатні сили польських патріотів були стягнуті до передмістя Варшави під назвою Прага. На той час, це була сильна фортеця побудована за усіма правилами європейського військового мистецтва. Штурм форту, яким командував О. В. Суворов був не довгим, але кровопролитним. Не дивлячись на самовідданий опір поляків, останній оборонний рубіж перед столицею впав, проте, своєчасні накази Суворова врятували Варшаву від вогню, меча та мародерства. 29 жовтня 1794 року з капітуляцією Варшави закінчилася польська кампанія. Суворов лише на 5 днів прорахувався у своїх розрахунках, адже війна за участю великого полководця протривала не 40, а 45 днів. За неї Суворов отримав від імператриці фельдмаршальський жезл, діамантовий бант до капелюха та маєток із 7000 кріпосних. Схожі дари підносили австрійський та прусських монархи. Проте найдорожчий для воєначальника подарунок зробив варшавський магістрат. 24 листопада 1794 року, визнаючи величезну роль Олександра Васильовича у порятунку Варшави від розграбування, влада міста подарувала полководцю золоту табакерку з лаврами із діамантів. Посередині кришки було зображено міський герб – плаваюча Сирена, а над ним красномовний напис: «Варшава своєму рятівнику».
Післямова
Ось таких, воістину епохальних подій був свідком наш сивочолий Ладижин. Подій, які багато в чому визначили подальшу історію розвитку польського, українського й білоруського народів; подій сповнених журби для одних, тріумфу для інших та доблесті для обох. У цій історії є переможці та переможені, але немає ні героїв, ні анти-героїв. Є лише дійові особи, які старанно грали свою роль, та є декорації, на яких, хоча й недовго, але все ж таки було намальоване наше місто. Завіса
Учитель історії Ладижинської ЗОШ №2 Усатенко І. А.