Нещасні пригоди Василя Баранщикова
О Нижний!
Мининым прославленній стократ,
Не всякий ли тебе уступит в этом град?
Рад будет уступить и сердцем и устами,
Зря на Кулибина своїми очесами.
Вот Нижний каковых на свет людей рождает,
Баранщикова – свет еще ли свет не знает?
Вірш «Нижний Новгород»
Нижегородського поета XVII ст. Орлова
Часом, переглядаючи чергову серію затягнутого телесеріалу, починаєш дивуватися перевантаженості різними перипетіями у житті головних героїв. За декілька років «кіношного буття» їм рідко доводиться переживати численні амнезії, хвороби, банкрутства, травми, викликані авто- чи авіакатастрофами, низку подружніх зрад тощо. Проте інколи саме життя краще будь-якого сценариста демонструє дива вигадливості, поряд із якими навіть глянцевий блиск голлівудських кінострічок помітно тьмяніє. Про одного такого чоловіка, на долю якого випала завелика як для одного кількість нещасть та пригод, і піде сьогодні мова.
Нашого страждальця звали Василь Якович Баранщиков. Він народився 1756 року в Нижньому Новгороді. Його предки були селянами, які відробляли повинності на користь Благовіщенського монастиря. 1779 року трохи розбагатівший юнак записався до другої нижегородської купецької гільдії. Незабаром молодий чоловік навіть спромігся відкрити свій невеликий шкіряний завод. Вичинені шкіри він вивозив для продажу у різні міста Росії. Здавалося б, фортуна сама почала здавати козирі нашому герою, обіцяючи йому «золоті гори» в майбутньому.
Проте, як говорив апостол Павло «недосліджені путі Божі»… У січні 1780 року Василь Баранщиков, зайнявши велику суму грошей у нижегородських купців, з дома возами шкір виїхав на ярмарок до Ростова. На цьому базарі купець продав увесь товар, однак виручені 175 рублів у нього украли злодії. Для того, аби не зустрічатися з кредиторами, які запросто могли заслати бідолашного в соляні шахти (був у тогочасній Росії такий чудовий звичай), Баранщиков продав двох своїх коней і за ці гроші відправився до Санкт-Петербургу. У жовтні 1780 року чоловік наймається матросом на корабель. Що пливе у Францію. На борту торгівельного човна він занурився у матроську буденність, бажаючи вивчити моряцьке ремесло та заодно перебути десь свою опалу. У грудні 1780 року корабель прибув у порт Копенгагена. Тут Баранщиков зійшов на берег і «зашел в питейный дом, как свойственно руському человеку, выпить пива». На його біду, його помітила група місцевих шахраїв, яка споїла простакуватого матроса та обманом доправила на корабель работорговців. Прокинувшись після п’яного бенкету, горе-моряк (чи горе-купець?) зі здивуванням помітив ще шістьох таких же я він прикутих кайданами моряків. Ними були один швед та п’ятеро німців, які пізніше стали його вірними друзями. Коли корабель вийшов у море та минув датські сторожові судна усіх заарештованих розкували і вони почали виконувати обов’язки моряків. Нашому герою ішов тоді лише 25-ий рік…
Судно, на яке потрапив Василь Якович, йшло Атлантикою протягом п’яти місяців і, врешті-решт, наступного разу Василь Якович побачив землю аж на далекому острові Св. Фоми у Карибському морі, де його і було продано у рабство місцевому цукровому плантатору. Не зважаючи на свій рабський статус, він не гнув спину, як решта чорношкірих рабів через те, що йому, як і решті білих, була уготована участь військового. Однак до військової служби Баранщиков, або, як його охрестили данці, Мішель Ніколаєв, виявився непридатний, тому йому підшукали інші заняття. Хоч йому і видавали щоденну платню у розмірі 24 копійок на російські гроші, поїли «кофієм», годували кокосовими горіхами та «бананою», нова місцевість та новий статус неймовірно гнітили нашого мандрівника. Окрім того, Василь Якович ніяк не міг опанувати датської мови, за що через два місяці був виміняний на двох негрів іспанському генералу з Пуерто-Ріко.
Іспанський генерал вимінює Баранщикова
Там в Пуерто-Ріко, за місцевим звичаєм, колишньому купцю розмалювали все тіло дев’ятьма татуюваннями. Баранщиков працював поваром на кухні і можливо він і дожив би віку на далекому острові, миючи хазяйський посуд, якби одного разу не зміг скористатися великодушністю дружини господаря. Коли хазяйка запитала слугу чи має він вдома рідню, наш герой не розгубився і «став пред нею на колени и проливая слезы, отвечал ей для приведения в жалость». Благо, що іспанською наш герой оволодів краще, ніж датською. Розповідями про дружину та трьох діток, які дійсно залишилися в Росії, йому вдалося вичавити сльозу з сентиментальної генеральші. Все решта було лише питанням часу...
Рисунки татуювань на тілі В.Я.Баранщикова
Отримавши від іспанського генерала непогані «відступні», він був випущений на свободу. Моряк, купець та повар в одній особі, одразу ж вирішив повернутися на Батьківщину, для чого і найявся на італійське судно, яке йшло в Європу. Але і цього разу на нього чекала неприємна пригода - 1784 року біля берегів Африки судно, на якому перебував вільновідпущеник, захопили турецькі пірати. Нашого головного героя було обрізано, навернуто до магометанства та перейменовано на Іслама. Баранщиков потрапляє у нове рабство, цього разу у Палестині, де він працював у капітана турецького човна. До речі, з останнім, Іслам Баші, як його називали турки, вдалося навіть потоваришувати. Невдовзі Баранщиков вивчив турецьку мову і одного разу спробував втекти. Коли ж його повернули до власника, то той був настільки розгніваний витівкою свого підлеглого, що наказав побити його палками по п’ятах. Цікаво, що правовірний мусульманин і за сумісництвом капітан піратського судна Магомет – господар Василя Баранщикова, б’ючи його, промовляв: «Я не тебе б’ю, а твої ноги, вони винні, що ти утік!». У результаті такої кари дружба між хазяїном та рабом залишилась у минулому, а наш герой більше місяця не міг пересуватися на своїх двох. Через деякий час росіянину вдалося вирватися на віфлеємську корабельну пристань, де він і запримітив одного грецького човна. Люб’язний грек Христофор, з яким познайомився Баранщиков, пообіцяв допомогти колишньому православному, який волею долі зазнав стільки поневірянь. За наказом добродушного грека, Баранщиков прийшов уночі на корабель та таким чином зміг утекти з ненависного йому турецького полону.
Храм Гробу Господнього в Єрусалимі
Благополучно добравшись до Яффи, моряки-паломники рушили сушею до святого міста Єрусалим. Три дні Баранщиков вимолював прощення за гріхи, ходив з церкви в церкву, але поклонитися Гробу Господню йому так і не вдалося через те, що за тогочасним звичаєм султанська варта вимагала за це спеціальної плати. Для того, аби змити «мусульманську скверну» грек Христофор повів нового друга до грецьких священників. Православні отці додали до набору натільних символів ще й тавро у формі розп’яття Христового та сонця, що за їхнім глибоким переконанням мало символізувати зречення Баранщиковим магометанства та навернення до рідної віри.
Після прощання з Христофором та отримання невеликої зарплатні, Василь Якович Баранщиков рушив до Венеції у складі команди ще одного грецького судна. У місті 160-ти каналів наш герой отримав венеційський паспорт, (який, до речі, був уже другим після іспанського), після чого вирішив якнайшвидше дістатися дому. Хтось із знайомих мореплавців порадив йому звернутися за допомогою до російського консула Якова Івановича Булгакова у Стамбулі. Подолавши сотні кілометрів морем, Баранщиков з’явився на порозі в Російського Імператорського міністра. На превеликий жаль, вдома Булгакова не виявилося (тоді він якраз виїхав з міста, аби уникнути епідемії морової виразки), а домоправитель Булгакова словами «много вас таких бродяг и вы все сказываете, что нуждою отурчали» прогнав моряка. Залишившись без нічого, окрім надії, Баранщиков підробляв у порту. Його становище було вкрай скрутним. Зароблених ним грошей не вистачало навіть на те, щоб прохарчуватися. Щоденні відвідини російського гостинного двору нічого не давали. Ситуація кардинально змінилася після того, як одного разу Василь Якович познайомився на вулицях Стамбулу з двома росіянами в турецькому одязі. Як виявилося, обидва «турки російського походження» досить благополучно живуть з турецької служби. Один із чиновників розповів про те, що має власний будинок та трьох жінок. Потоваришувавши з новими приятелями, простодушний Баранщиков відкрив друзям таємницю своїх пригод. Земляки знову обманули довірливого росіянина, сказавши, що за зречення мусульманства прирікають до страти. Під страхом смерті незвичайний портовий вантажник з іспанським та венеціанським паспортами черговий раз прийняв іслам. Але, як це не дивно, два нових товариша повели себе не так як попередні патрони росіянина: вони допомогли йому влаштуватись на військову службу яничаром до турецького султана. На цьому братська допомога колишніх співвітчизників не закінчилася і, з подачі своїх колег, уже одружений, Баранщиков одружився ще раз.
У нашого героя розпочалося безбідне життя. Близько десяти місяців він справно ніс службу турецького гвардійця, сумлінно виконуючи свої обов’язки. Нерідко доводилося бачити нашому герою самого султана, який виїжджав на молитву щоп’ятниці до соборної мечеті. У цей час Баранщиков навчився шити чоботи, за що отримував додаткову платню. Але, не зважаючи на шанованість професії та фінансове благополуччя, не все було так добре, як може здатися на перший погляд у житті нашого героя. Баранщикова постійно непокоїли утиски з боку нових родичів, жорстокість турецьких звичаїв та наближення війни з Росією. Саме через ці причини та тугу за рідним домом нижегородський міщанин зважується ступити на небезпечну та важку дорогу додому.
1785 року Баранщиков, захопивши обидва паспорти та гроші, пішов з дому та покинув службу. Переодягнувшись в грецький одяг, Василь Якович тікає територією Болгарії та Молдови. Переправившись через р. Дністер, Баранщиков потрапив на українські землі, які перебували тоді ще у складі Польщі. У своїх мемуарах мандрівник пише лише про ті населені пункти, які запам’яталися йому найбільше – «прошел Польского владения города Чекиновку, Китай-город, Лодыжину, Белую церков и прочне местечки». Приємно, що в записах Баранщикова – людини, яка бачила багато дивовижних міст та країв, знайшлося місце і для згадки про наше місто.
Добравшись до Васильківського форпосту на кордоні Російської імперії та Речі Посполитої, Баранщиков пред’явив свої паспорти та розповів прикордонникам історію своїх поневірянь Митники «дали добро» на в’їзд Василя Яковича до Росії і 23 лютого 1786 року він добрався до Нижнього Новгороду, де відшукав зубожілу жінку з трьома дітьми. Уже на наступний день Баранщикова «доброзичливі» чиновники викликали в намісницьке управління, де його привітно зустріли кредитори. Нижегородські купці, які фінансували його поїздку на ростовський ярмарок 1780 року вимагали у нього сплату боргу з відсотками. Оскільки потрібної суми в 230 рублів у Баранщикова, безумовно, не було, його засудили до 15 років каторжних робіт на соляних варницях поблизу міста Балахна. Божою милістю Василю Яковичу і цього разу вдалося уникнути покарання. Нижегородський єпископ Дамаскін заступився за мандрівника, подарував йому грошей і дав пропуск для поїздки в Петербург.
Титульна сторінка мемуарів нашого героя
Прибувши до столиці 7 травня 1787 року, Василь Якович Баранщиков перш за все прямує до Александро-Невської лаври, де на протязі 10 днів покаянно вимолює гріхи. Незабаром відбулася зустріч Василя Яковича з імператрицею Катериною ІІ і вищою знаттю Російської держави. Оскільки Баранщиков був першим росіянином, який перетнув Атлантичний океан, побував і Північній та Південній Америці, Азії та біля берегів Африки, йому було рекомендовано написати книгу. Через декілька місяців у відомій петербурзькій друкарні Б.Л.Гека була видана книга «Нещасні пригоди Василя Баранщикова міщанина з Нижнього Новгорода в трьох частину світу: в Америці, Азії і Європі з 1780 по1787 рік». Отриманий від видання гонорар автор пустив на оплату боргів кредиторам. Лише після уладнання усіх своїх справ з кредиторами Баранщиков зміг повернутись до родини у Нижній Новгород. До кінця XVIII століття вийшло у світ що чотири видання книги Баранщикова, що дозволяло письменнику годувати його сім’ю. Помер Яків Баранщиков на початку ХІХ століття.
Пригоди, описані в книзі Баранщикова, здаються настільки неймовірними, що деякі російські літературознавці піддавали сумніву не тільки достовірність подій, але й існування героя цього твору. Відомі історики, бібліографи та літературознавці свого часу висловлювали думку, що Василь Баранщиков – це лише літературне дітище відомого петербурзького літератора Федора Каржавіна. Проте, 1900 року в «Журналі нижегородської намісницької управи» був виявлений «Допит нижегородського купця Василя Яковича Баранщикова, що з’явився добровільно з-за кордону» - документ, датований березнем 1786 року, який спростував усі припущення подібного роду. Пізніше було знайдено ще одне підтвердження існування легендарної особистості, на цей раз повідомлення київських митників про перехід кордону в районі Васильківського форпосту нижегородським купцем Василем Баранщиковим, який «вийшов з полону»
Безумовно, потрібно з великою обережністю відноситись до твору Баранщикова.
Його оповіді сповнені неточностей та прибріхувань. Маршрут його подорожей так само як і його пригоди не підтверджені іншими історичними джерелами. Але, як би то там не було, Василь Якович Баранщиков увійшов до когорти цікавих людей, які волею випадку побували у нашому місті. Мандри першопрохідця сприяли розвитку російської географічної науки, а історія життя авантюриста стала творчою криницею для багатьох письменників.